Новини

Скорботи вічної палаюча свіча…

Глибина людської пам’яті не має меж. Вона береже усі акорди, які будь-коли виринали в душі, народжені болем чи радістю. Біль від спланованого жорстокого винищення українського села у 1932-1933 роках залишатиметься незагойною раною на серці України. Ушанувати світлу пам’ять безвинно замучених голодом і політичними репресіями зібралися учні та вчителі ЗОШ І-ІІІ ст. № 2. Відповідальність за проведення виховного заходу під назвою «Горить свіча…А, може, то Душа?..» взяли на себе учні 8-Б класу разом з класним керівником Бойко Аллою Іванівною.

Розпочалася година пам’яті із фантасмагоричної сцени: дітлахи Варя і Марко на уявній колісниці пролітають над селом, яке вимерло від голоду, й бачать янголів – душі померлих дітей. Контраст двох часових ліній, заглибленість у трагедію тих часів змусили поринути у безмір смутку й скорботи всіх присутніх у залі. Почуття благоговійної пошани викликали проникливі декламації віршів «Ти кажеш, не було голодомору» Д. Білоуса, «Зроніть сльозу» Н. Виноградської, «Розрита могила» Т. Шевченка, пісень «Голод», «Голодомор», «Реквієм». Особливо вразили глядачів ніжно-трепетні акорди пісні «Свіча» у виконанні Дани Омельчук. Бриніли сльози у всіх на очах, коли восьмикласники з дитячою відвертістю й наївністю описували сцени ненаситного бенкетування смерті, називали цифри непоправних втрат так, ніби вони були свідками страшної трагедії. Болем відлунювали у серцях слова уривку із повісті «Переднівок.1933» письменника Аполлінарія Міцкевича. Достукатися до людського сумління й жалю учні вирішили, запаливши свічки пам’яті. Хвилиною мовчання вшанували присутні загиблих мученицькою смертю. Ми живемо в інші часи. Та криваве клеймо 1932-33 років назавжди стане відлунням у нашій совісті тих страшних подій.

  Клімик Н. Р., бібліотекар ЗОШ І-ІІІ ст. № 2